Стояла груша, зеленів лісочок.
Стояло небо, дивне та сумне.
У груші був тоненький голосочок,
Вона в дитинство кликала мене.

Ми з нею довго в полі говорили,
Не чули навіть гуркоту доріг.
Мої важкі, мої щоденні брили
Старий Сізіф тим часом постеріг.

Стояли ми одна супроти одної.
Ні з чим не крились, не хотіли йти.
Вона боялась осені холодної,
А я боялась шуму й суєти.

Удвох ми з нею слухали зозульку.
І хмари йшли, як нетутешній дим.
Сізіф курив свою гіркущу люльку,
Йому хотілось бути молодим.