Сонце пробиває наскрізь те, що колись
Ми могли назвати своїм домом.
Червоні смуги. Чорні плями. Тісно сплелись
Спогади у темряві розлому.

І примари дійсності в стінах гудуть,
Що, нажаль, не змінює суть:

Лише подих лишився на склі,
Лише дотик у пам’яті тіла
Та відбиток у мокрій землі.
Але подих лишився на склі
Та пом’яті, підрізані крила,
Що дрижать в летаргічному сні.
Бо колись – назавжди відлетіла.

А сама – назавжди відлетіла.
Все пішло. І навіть тіні, що ховались від
Нас, коли не тиша, а руїна
Тут царила, нехтують полишити свій слід,
Мов Адам, відрікшись від Каїна.

І примари спогадів в серці гудуть,
Мов чогось чекають та ждуть…

Лише подих лишився на склі,
Лише дотик у пам’яті тіла
Та відбиток у мокрій землі.
Але подих лишився на склі
Але подих лишився на склі
Та пом’яті, підрізані крила,
Що дрижать в летаргічному сні.
Бо колись – назавжди відлетіла.