Прокидаюсь в пахощах жасмину.
Губиться із гілочки сльоза…
– Я тебе довіку не покину!.. –
Чи пелюстка це, чи ти казав?

Вечір юний. Несміливі кроки...
І жасмин, подільський кипарис...
Цей букет таких далеких років
Запізнілі спомини приніс.

Над пахучим стогом – роєм бджілки...
Боже мій! Ну чим же не фата?!
Не зламай кохання ніжну гілку.
А зламав – не снись, не повертайсь.

Гілочка пахучого суцвіття –
Ніжне щастя давньої весни.
Пелюстки-цілунки сипле з вітром
І п’янить мене, п’янить, п’янить…

Спомини журбою перемиті.
Всі думки про тебе – як роман.
Не зника з очей вуаль жасмину.
Усміх долі то ачи обман?..

Зажасминить ще. Та чи зустріну
Я ці очі: кольору життя?..
Чую знов: «Довіку не покину»...
То хіба ж можливе забуття?!.