Що б не відбулось, не плач, так влаштовані люди,
На жаль, по-іншому не буде, все пройде, не плач...
Просто пробач, повір, час їх засудить,
А люди – це лише люди, кожен з нас своє обирає.
Хтось образу ковтає разом із медовухою,
А інші чують душею за завірюхою,
І їм не потрібні ні трава, ні горілка,
Як в порожній електричці заплаче сопілка.
І ця сопілка пам’ятає всіх, хто не зміг повернутись,
Вони знають шлях хвилі, щоб берега доторкнутись,
Вони чують як вітер колисає кульбабки
І знають, де і як треба ставити крапки.
Вони не мають ніякого "над" привілею,
Вони просто володіють живою душею,
Вони допоможуть, якщо болить,
І щиро вірять: нам пощастить!

Приспів:
І знов час вітряним птахом,
Крилом в небі над дахом,
Бувай, чекай!
Нехай дощем цілованою аркою,
Старою мольфаркою
Пішов у парк останній трамвай.
А ти знай, дома буде за троє,
Коли нас не двоє.
Та кожну прожиту мить серце болить...
Крізь засади й досади,
Гіркоту і зради воно шепотить:
Нам пощастить!

Друже, щось не дуже...
Схоже занедужав...
Січень запросив пірнути у свої калюжі,
Зараз все незвично, якось не туди,
Ми всі збирались жити вічно, писали про завжди!
Назавжди про любов – і пролетіли,
За хмарами нам сяяли примари,
Але у тих, хто запускав нас на орбіти,
Були свої резони: кому і скільки бути тут.
І то злітали, летючі, як тарілки,
То човгали ми на кумарі – Божі тварі,
І на цьому веселому сафарі:
То ми їх полювали, то полювали нас!
А от би й надали одну ще спробу пірнути знову,
І із утроби віддати ще булий запас тепла –
Мама, що тобі дала – собі нічого не лишити.
Шкода, що ті, хто йдуть
Лише і знають, як жити, жити!

Приспів