Зернисті кадри збляклих кінохронік,
Зернистий погляд крізь густу вуаль...
Зі звіром, що живе у мікрофоні,
Змагається маленька етуаль.
В боа потертім, витягнувши шию,
Вона почне простенький вокаліз.
І вам тепер смішний, я розумію,
Її пісень наївний символізм...

50, 60, 70 років тому
Вона співала
Про смуток і щастя,
І хто сказав, що вже не на часі
Прості слова?
50, 60, 70 років тому
Твій дід курсантом
Прибув до міста:
Афіші, танці,
Дівчачий гамір і бузковий дим.

Ось кельнери – стоокі херувими,
А ось вино – старе, та не п’янить...
Ось квіти, що колись були живими;
Усе заснуло сном десятиліть...
Їй очі сліплять навісні софіти;
Вона майне за двері кабаре
Й побачить сонце – мов цвяхом прибите:
Старе, як світ, – о, далебі, старе...

50, 60, 70 років тому
Воно вставало
Над смутком і щастям,
І хто сказав, що вже не на часі
Щедроти його?
50, 60, 70 років тому
Твоя бабуся
В пальті легкому
Проспектом бігла...
Ховала усміх у куточках вуст.

50, 60, 70 років тому
Вони зустрілись
На смуток і щастя,
І хто сказав, що вже не на часі
Щедроти його?
50, 60, 70 років тому –
Вокзальні юрми,
Війна і тюрми...
Сумна співачка, чорно-біле кіно... (2)