Не розколише дощ мого мовчання,
Як вітер зір ясних не стрепене,
Усе життя живу одним чеканням,
Що лихо ось-ось лихо промайне.

Нема того і, начебто, не буде,
Що йменням названо колись твоїм,
Хоч слово дав усе про все забути,
Та не дають забути солов’ї.

Ще день, ще ніч – замре жива природа,
Ошуканцем впаде достиглий плід,
Мені, а може, і усім в угоду
Мовчання згіркле оповиє світ.