На стіні у мене скрипка –
Сірим порохом припала.
І вона давно не грає,
Бо всього лиш дві струни.
На стіні у мене скрипка,
Та давно вона без діла,
Бо й смичок повиснув поряд,
Не торкаючись її...

А колись вона співала,
А колись вона дзвеніла,
А колись вона ридала, –
Лиш тепер вона мовчить.
А за вікнами лунає
Музика ясної днини,
І така ж у неї сила –
Непоборна, як життя!

І дивлюся я на скрипку –
І тремтить у мене серце.
І заграти я бажаю –
Тільки як же тут заграть?
Ось візьму я одягнуся
Та подамся поміж люди,
Їхню музику почую
Та дзвінких дістану струн.

А тоді прийду додому
І зніму з стіни скрипчину,
Постираю з неї порох,
Потім струни почеплю.
Довго-довго ладить буду,
Підкручу колки у неї
І живицею намажу
Я засмучений смичок...

І вона, мов неохоче,
Тихо-тихо стрепенеться,
Потім раптом озоветься
На мільйони голосів...
А тоді – заплющу очі.
А тоді – махну рукою
І заграю вам такої,
Що здивуєтесь усі!