Верховино, світку ти наш!
Гей, як у тебе так мило!
Як ігри від пливе тут час,
Свобідно, шумно, весело.

Пане брате, товаришу, ой пара, з нас пара!
Як пристанемо до Січи буде панам вара!

З верха на верх, а з бору в бір
З легкою в серцю думкою,
В чересі кріс, в руках топір,
Буяє леґінь тобою.

Тече вода з під города попри нашу хату,
Підем завтра, пане брате, на січове свято.

Ей, що ми там Поділя край!
Нам полонина – Поділє,
А бори – степ, ялиця – май,
А звіря голос – весілє!

Ой, дівчино, дівчинонько, не запишнюй губи,
Як вберу січову ленту, то мене полюбиш.

Не вабить нас баришів лесть,
Коби лиш порох та цівка,
У Бога світ, у людий честь,
Та овець турма, сопівка.

Пане брате, осавуло, постав нас до звіту,
Піде слава козацькая по цілому світу.

Та коби пирс хребет із від
І медвідь шибнув лісами,
Завіяв юг, заграв Бескид,
Черемош гукнув скалами.

Ой ти, батьку отамане, піднеси булаву,
Щоби стали козаченьки у одную лаву.

То ми то час, то ми то піснь,
Молодче, нуже в розтвори;
Овечці сплав з кучерей пліснь
І далі, далі на гори!

Ой затруби, сурмаченьку, в сурму голосненько,
Най зрадуєсь засмучене козацьке серденько.

Літом цілим, би ніч би день,
Хлопці гуляють там наші;
Свобідна там вода, огень,
Доволі ліса і паші.

Ой, димно ся в Чорногорі, ой димно ся, димно,
Як пристанем до козаків, не буде нам стидно.

Там пан не клав ланцухом меж,
Ворог не станув стопою:
Буйная, там землі одеж,
Плекана пісней росою.

Ой, у лісі гриби, гриби у лузі підпеньки,
Які ж у вас, січовички, личка румяненькі.

Там то бренить трембіти звук,
Щебече любо сопівка;
А як звіря завиє гук,
В челюсти плюне му цівка.

Ой ти, жвава січовичко, такась ми миленька
Як у літі на нивонці вода студененька.
Як у літі на нивонці води ся налити,
Так з тобою постояти, та й поговорити.