Помер стрілець на війні,
Згинув свойой смертю на чужині,
Лежить неживий, кров його залляла,
А остра куля грудь йому пройшла.

Товариші його йому співають:
– Вічна тобі пам’ять, товаришу наш,
Ми би тя взяли зараз з собою,
Але скоренько спішимо до бою.

Ми б тя взяли у борбу завзяту,
"Урра, хлопці! Урра!" – і станули враз.
А там позаду санітари ідуть,
Рани завивають, на нари кладуть.

А його батько, що шанці копав,
Збирав побитих і їх ховав.
Знайшов стрільця, що вже не жив,
Так ся приглядає, а то його син.

Став рідний батько, руки заломив,
Зболіло серце, що мало не вмлів,
Назбирав дощок, збив домовину,
І слезами кропить: "Ой сину мій, сину!"

Ішов додому, помалу ступав,
Сівши конець стола, та й думки думав.
– Ой жінко, жінко, скажу я тобі:
Твій син рідненький лежить вже в гробі.

І пішли всі троє в тую сторону,
Де поховав батько рідну дитину.
Там поклякали, там ся помолили
І хрест дерев’яний на гріб зложили.

А сестра каже: "Братчику мій,
Пішов-сь на війну на вічний спокій.
З тобою, брате, більше не буду,
Тільки ся прощаю до вічного суду".