Він:
Хіба я винний, хіба я винний,
Що через стільки літ
Знов опинився, як – сам не знаю,
Біля твоїх воріт.

Вона:
Хіба я винна, хіба я винна,
Що до своїх воріт
Раптом я вийшла, мов хтось покликав,
Саме о тій порі.

Він:
Хіба я винний в тім, що минуле
В пам’яті ожило,
Що захотіло знов повторитись
Те, що у нас було.

Вона:
Хіба я знала, що зустріч наша
Все перемінить так
І що заманить нас так далеко
У молоді літа.

Він:
Ми ж, пам’ятаєш, були з тобою
Вже мов одружені...
Чом же не склалось, чом же дістались
Інші нам суджені?..

Вона:
Та хіба винний, що так страждає,
Вірний мій чоловік
В тім, що з тобою ми як не в гаї,
То у густій траві!..

Він:
І хіба винна, що так ридає,
Моя дружинонька
В тім, що вертаюсь пізно додому
Кожної дниноньки!..

Вона:
Хто ж тоді винний, хто ж винуватий? –
Тужно душа зове...
Та ще сумує, плаче сопілка,
Навпіл серденько рве...

Разом:
Вже на узліссі жаром осіннім
Рясно палає глід!..
Як же нам бути, що ж нам робити? –
Ніхто не дасть відвіт...