Шмаровіз в дорозі як літо, так зима,
А я собі, молоденька, в дому господиня.

Наварила-м пироженьків із свіжого сира,
Та й я собі молодого дячка запросила.

Ой я собі запросила дячка молодого,
Посадила-м кінець стола, сіла-м коло нього.

Ой приходить мій шмаровіз, увійшов до хати,
Узяв дячка за чуприну, зачав го вітати:

– Святий Боже, святий кріпкий, а ти, дячку, звідки,
Чого сидиш коло стола, коло моєй жінки?

– Не бий же го, шмаровозе, бо не маєш за що,
В мене дячок файний хлопець, а шмаровіз – ледащо.

Бо ти ляжеш коло мене, як мертва колода,
Дячок ляже коло мене – серцю охолода.

Вийшла, вийшла синя хмара з-за чорної гірки,
Втікав дячок голий, босий від чужої жінки.

Як почав він утікати аж під свою школу:
– Отворяйте, хлопці, двері, бо вже ледве стою.

Ліпше було дома спати на сирих полінах,
Ніж молодій молодиці на білих колінах.

Ліпше було дома спати на голеньких дошках,
Ніж молодій молодиці на білих подушках.

Ліпше було їсти гірок, хоть і несолений,
Ніж в чужої молодиці пиріжок мащений.