Дівчинонька по гриби ходила,
В темнім гаю була заблудила.
Та й забула, що гай зелененький...
Там пас коня козак молоденький.

– Ти, козаче, молодий гультяю,
Я в тім лісі дороги не знаю.
– По чім ти м’я, дівчино, пізнала,
Що ти мене гультяєм назвала?

– Пізнала-м тя по тій камізельці,
Срібний перстень на правій рученьці.
Пізнала-м тя по чорних бровеньках,
По ясненьких, як зорі, оченьках.

Дав дівчині коника тримати,
А сам пішов дороги шукати.
Шукав, шукав до темної ночі,
Заплакала свої карі очі.

Дав дівчині келішок горівки,
Бо хтів знати, що за розум в дівки.
Дав дівчині напитися меду:
– Тепер я тя з розуму виведу.

Завів її під корч, під калину,
Зрадив козак молоду дівчину.
– Впала роса на жовтую косу,
Тепер же я вінця не доношу.