– Чи ти, дівчинонько, не чуєш, як плачу?
Вийди, голубонько, най тя хоть побачу!
Заспокій серцю своєму – приятелеві вірному!
Вже луна давненько в хмарах ся купає,
Вже віз раненька хутко досягає.
Ах, вийди з тої хати,
Не дай ми тутка вмирати!
Ах, вийди, миленька, бо таки тут згину,
Будуть люде знати, що люблю дівчину,
І рознесуть тоє по селі,
Що-м через тебе в могилі!
– Не чекай, миленький, не вийду я з хати,
Там вітрець зимненький, не пускає мати.
Додому, мій миленький, іди,
А завтра з сватами приходи!
Але як же буде, я не маю віна!
Чи позволить тато багацького сина
З біднов сиротов злучити,
Ах, не будем враз жити!
– Не питай, миленька, що ми найдорожче,
Бо з твого серденька не учинять гроші,
Як не погордиш ти мною
Будем жити з тобою!
Ой як станем, станем на шлюбнім куперці*,
Пропаде горе, що було на серці,
Зв’яжуть нам ручки стулою**,
Будем жити з тобою!