Ой там в Бережянах на траві зеленій
Лежит козак, лежит, тєжко поранений.

Біле єго тіло од вітру змарніло,
Од вітру змарніло, од сонця зчорніло.

Приходит ід’нему стара мати єго,
Стала, заплакала ревне біля него.

Надійшла ід’нему сама мила єго,
Стала, заплакала ревне біля него.

– Не плач, моя мила, не стій наді мною,
Йми хусточку білу, зітри кровцю мою.

Йми хусточку білу, ту, що-с вишивала,
Щоби-с пам’ятала, що милого мала.

Щоби-с пам’ятала, що милого мала,
Там у Бережянах з ним ся розпращала.

Ой там в Бережянах мене поховайте,
А ту Україну в неволю не дайте.