Гроза сіріє обікраденими душами,
Аж світиться північне полотно.
Втекти б кудись, щоб жити десь забутими,
Щоб вічно свічка мокла під вікном.

Втекти б кудись, щоб плакати по-справжньому
І мстити душам диким майже сном,
Нехай вже ніч розпадеться на атоми,
Нехай зіллється з шибкою чолом.

Зігріте скло жовтіє і спалахує,
Безглуздя пахне, як торішній ром.
І хто доводить їх, всі теореми й правила
До божевільних марень в пеклі людських скронь.