Сходить сонце над горами.
Відкриває неба браму.
Стука промінь у віконце –
Там не було зроду сонця.

У хатині чорні ставні,
У світлині біле ліжко.
В ліжку тім лежить царівна,
Та, що зветься Білосніжка.

Прокидається уранці,
Умивається росою.
Кожен день у вишиванці,
Із заплетеною косою.
І не потрібні їй ні перли,
Ані букети з чорнобривців.
Гноми вже давно померли,
А в горах немає принців.

У хатині чорні ставні,
У світлині біле ліжко.
Так життя її минає.
Засинає Білосніжка.