Ой надлетів той крук чорний, сів біля криниці,
Там повстанець в грудь ранений, благає водиці.

"Дай водиці, круку чорний!" – повстанець заплакав....
Крук не чує, скочив ближче і ще раз закрякав...

Як прощався він зі світом, той крук клював очі...
І не було більш зітхання до темної ночі.

А вночі прийшли повстанці і тіло забрали,
І поклали хрест дубовий там, де поховали.

Ніхто не був із родини, ніхто не заплакав,
Лиш крук чорний на могилі "Вічну пам’ять" крякав.

Прощай, батьку, прощай, ненько, прощай, Україно,
Прощай, дівчино, серденько, бо я вже загинув.