Дворянськая жона,
Вона з розуму зжила,
Із розуму поступала,
Медом-вином шинкувала,
Кумпанію частувала,
К милому промовляла:
– Ох мій милий, милесенький,
Голубоньку сивесенький!
Продай воли чабаннії,
Купи боти червонії
І фарботи зеленії,
Бо я панського роду,
Не ходила боса зроду!
Продай, милий, малі бички,
Купи мені черевички,
Бо я панського роду,
Не ходила боса зроду!
Продай, милий, дві телиці,
Купи мені дві спідниці,
Бо я панського роду,
Не ходила в дерзі зроду!
Продай, милий, дві корови,
Купи мені чорні брови,
Бо я буду панувати,
Ти – на мене поглядати,
Що хороша, купавая
І прекрасна, чорнявая.
Продай лоша і кобилу,
Купи красило, білило,
Щоб я по сонцю не ходила,
Щоб я личка не спалила,
Бо я панського роду,
Не ходила в черні зроду!
Сидить мила, околіла,
Нема дров ні поліна,
Нічим хати затопити,
Нічим борщу й каші зварити.
Загадала свому мужу
Про великую нужу –
З віжками в ліс по дрова.
Милий думає, гадає,
Взяв віжечки да й ступає,
Сухих дров набирає
І додому приношає.
Мила з печі вставала,
Вона хату затопила,
Борщу й каші наварила,
Миленького покормила.
Став милий думати, гадати,
Як до милой приступати,
Щоб в віз запрягати
І в ліс поїхати
І дров нарубати.
Мила Богу благодарить,
Взяв за коси да й тахтарить,
І на двір виводжає,
Хомут справляє,
Дубовії кладі і дротяні віжжі
В оглоблі поставляє
І по пиці затинає.
– Тут стій, не панися,
В оглобельки становися,
Бо ти панського роду,
Не ходила в возі зроду!
Милую в віз запрягає
Й дубиною потягає,
І до лісу приїжджає,
І миленьку розпрягає,
І до дуба припинає,
І словами промовляє:
– Ой стій, моя мила,
Щоб ти дуба не зломила,
Щоб ти сміху не зробила.
Січе дрова та рубає
І на сонце поглядає:
– А вже ж, мила, не рано,
А ще у нас і дров мало.
Дрова на віз складає,
Вірьовкою притягає,
Милую в віз запрягає,
Дубиною потягає:
– Ой ну ж, моя мила,
Ще ж ти в возі не ходила,
Ще ж ти й дров не возила,
Бо ти панського роду,
Не ходила в возі зроду.
Уже сонце низенько,
Нам додому не близенько,
Щоб я звіра не спужався,
Щоб я людей не остався!
Із гори з’їжджає,
Сам з воза вставає.
Став на гору з’їжджати
І колеса гальмувати –
Сам на віз сідає,
Дубиною потягає.
– Ой стій, моя мила,
Щоб ти воза не побила,
Щоб ти сміху не зробила.
До царини приїжджає
І на діда покрикає:
– Помаленьку, діду, ступай,
Миленької не сполохай –
Вона панського роду,
Не ходила в возі зроду.
І додому приїжджає,
Миленькую розпрягає;
І в хату ввіходжає,
Сів на лавці, оддихає.
Мила думає, гадає
І к милому промовляє:
– Ох мій милий, милесенький,
Ти, голубе сивесенький,
Продай боти червонії,
Купи воли чабанії –
Я не панськогр роду,
Я ходила боса зроду.
Продай, милий, черевички,
Купи мені малі бички;
Продай, милий, дві спідниці,
Купи мені дві телиці,
Щоб я рано вставала,
До череди проганяла.
Продай красило й білило,
Купи лоша і кобилу,
Щоб я в возі не ходила,
Щоб я дров не возила,–
Я не панського роду,
Я ходила в черні зроду!
Продай, милий, чорні брови,
Купи мені дві корови,
Щоб я рано вставала
І корів подоїла,
Тебе, милий, покормила,
Щоб по хатах не ходила,
Сироватки не просила.
Вже ж тебе не забуду,
Поки жива в світі буду.