Низько схилилась калина, ніби молиться Богу,
Вітер за нами несе чи то пісню, чи то тугу...
Мамо, не треба, – не йдіть нас виглядати на дорогу,
Ой, ще не скоро нам коників пасти коло Бугу.

Чути нам, чути, як рідний голос нас додому кличе;
Видно нам, видно біду, що наступає від Любліна.
Мамо, ми мусим бути тут, бо ми стрільці святої Січі;
Мамо, не майте нам за зле, бо тут так само – Україна.

Хмарами круки злітаються з Поділля і з Полісся,
З Білої Церкви удосвіта на Фастів виступаєм.
Доля на долю, як шабля на шаблю, піднялися;
Хлопці, до бою! – ми свій полк докупи в небі позбираєм...

Мало нас, мало, нас замало, аби край оборонити –
Тільки й надії – на шаблю, на серце і на Бога...
В Києві дзвони мовчать, бо нема об чім дзвонити –
Нашої віри нема, а чужа їм не підмога.

Низько схилилась калина, ніби молиться Богу,
Вітер за нами несе чи то пісню, чи то тугу...
Мамо, не плачте, не йдіть нас виглядати на дорогу –
Ой, ще не скоро нам коників пасти коло Бугу!.. (ост 2 рядки – 2)

А ми тую червону калину підіймемо,
А ми нашу славну Україну, гей-гей, розвеселимо!