Балада про козака Грицька

Летів сред ночі, як скажений, по степах
Швидкий та хитрий козак Грицько.
А коник носом заорав у бур’янах,
Заіржав – і жаба дала цицьки.

І в’їхав Грицько буйним носом у бур’ян,
Почухав всі свої болячки.
До ранку треба – хоч ти встрель – у вражий стан,
А йти ж, як до Києва рачки.

Вовки й лисиці завивали у ярах,
Звіряча тічка жирувала.
І наче свічка гостра шабля у руках
При світлі місяця палала.

Він прийде у ворожий табір понад став,
Вражині вклониться він низько.
Та й збреше, збреше, як лукавий не брехав –
І в пастку піде враже військо.

А після бою в люту смерть жахлива путь:
Ось паля знизу в серце суне.
Вам, вороги, його нізащо не збагнуть,
Він вам всміхнеться й в очі плюне.

Якби ж ніхто не йшов за тебе в смертний герць,
Тобі б, Украйно, не вціліти.
Летів і дибав накарачках в люту смерть
Той, хто найбільше мусив жити.