Досадонька

Ой здається – не журюся, таки ж я не рада,
Чогось мені тяжко-важко, на серці досада.
Ой кину я ту досаду геть на бездоріжжя,
Зійшла моя досадонька, як мак серед збіжжя.

А я той цвіт позриваю та й сплету віночка,
Кину його, червоного, в воду до поточка.
Пливи, пливи, мій віночку, до самого моря,
Може буря тебе втопить, чи не збудусь горя.

Ой піду я в бір темненький, там суха смерека,
Як розпалю ясну ватру, видно всім здалека.
Запалала при смереці смолова ялиця;
Горить моя досадонька, мов сухая глиця.

Розбуялась досадонька з вогнем на просторі,
Розсипала палкі іскри, мов яснії зорі.
Як упаде з гори іскра, наче з неба зірка,
Та як влучить в саме серце, – доле ж моя гірка!

Лежи ж тепер, досадонько, тут у серці тихо,
Буду тебе колихати, чи не присплю лихо.
Притулишся до серденька, мов дитина рідна,
Буде тобі з мого серця колиска вигідна.

Що раз вдарить кров живая, колиска шибнеться.
Ой спи, дитя, вдень і вночі, поки серце б’ється!
Як упаде з гори іскра, наче з неба зірка,
Та як влучить в саме серце, – доле ж моя гірка!

Гірка вода в синім морі, гірко її пити;
Чом я свою досадоньку не можу втопити?..