Відлопотиш дощами за ворота...

Відлопотиш дощами за ворота,
В щілинах бруку виросте трава –
А потім будуть знову в мушлі рота,
Між скойок губ світитися слова.
Розтанеш в димній сутіні вокзалу –
Але осяде в пам’яті, на дні,
Обличчя жінки, що тебе кохала,
І білий птах фіранки у вікні,
І тишина в ласкавих рукавичках,
І у плющі заплутаний балкон...
Щось відщемить. Щось – охолоне в звичку
(Бо й молодість – як скло під каблуком!).
Та через гони літ, на повороті,
Благатимеш у долі лиш одно:
Дощем навшпиньках увійти в ворота
І – пошепки – поплакати в вікно...