Вийди змучена людьми...

Вийди, змучена людьми
І одурена думками,
Снами, мріями, казками,–
В лісі будем тільки ми.
В лісі дзвонять солов’ї,
Виливають щастя в звуки,
Виливають в звуки муки
Світові...

Вийди! Я нарву квіток
І встелю тобі дорогу
Як улюбленій, – як Богу,
Бо єдиний ти мій бог.
Вийди, в муках каяття
Я обмиюсь сліз дощами
І терновими кущами
Я ще раз пройду життя.
Стану я в своїй крові
Наче голуб білий стану
І розкрию свою рану,
В рані – рани світові.

І коли б уста твої
Не скривилися в прокльони,
В мене в серці вдарять дзвони,
Заспівають солов’ї.
З небом, з Богом я зіллюсь,
Сяйвом Вишнього з тобою,–
Кожний нерв зроблю струною,
Сам я арфою зроблюсь.
Як блаженний, я піду
Вгору кручами, ярами;
Буду ставить тобі храми,
Доки в небо не ввійду.