Яка нестерпно рідна чужина,
цей погар раю, храм, зазналий скверни!
Ти повернувся, але край – не верне:
йому за трумну – пітьма кам’яна.
Як тяжко нагодитися й піти,
тамуючи скупу сльозу образи,
радійте, лицеміри й богомази,
що рідний край мій – царство німоти.
Та сам я єсм! І є грудний мій біль,
і є сльоза, що наскрізь пропікає
камінний мур, де квітка процвітає
в три скрики барв, три скрики божевіль!