Раз приходжу я додому, трохи був п’яненький,
Та до жінки з кулаками пристав, як дурненький.

– Чого,– кажу,– губи дмеш, чого сердишся?
Чом до мене не говориш, не повернешся?

Кидай гребінь, годі прясти, давай їсти, пити,
Ти не дми губів на мене, а то буду бити!

Перестала жінка прясти, як ухватить днище
Та за мною! А я з хати, утік на горище.

Як тікав же я на гору, потяг і драбину,
Бо якби була догнала,– перебила б спину.

Розкричалась жінка в сінях: "Сякий-такий, проучу!"
А я на горі в полові лежу собі та мовчу...

Послухайте, люди добрі, що жінка зробила:
Сама лягла в хаті спати, мене не пустила.

На другий день рано-вранці піч жінка топила
Та із сиром вареничків собі наварила.

Дала й мені вареничок – внесла ізнадвору,
Настромила на рогач, подала на гору.

Дала один вареничок ще й дві варениці,
А третьою навкидя вдарила по пиці.

Може, й вам кому прийдеться п’яному бувати –
Не займайте своїх жінок, краще лягай спати!