А в місяці октябрі випала пороша,
Тим дід бабу полюбив, що дуже хороша.

Нема зубів, ні очей, ні руки правої,–
Дід тупає коло баби, як край молодої.

Узяв бабу за рученьку, повів у садочок:
– Ти ж моя люба, мила, дорогий цвіточок!

Повернувши із садочка, повів у світлицю,
Поважає свою бабу, як ту молодицю.

Посадивши на кроваті, став пильно дивиться,
Оглядиться, аж і баба зовсім не годиться:

І сліпая, і кривая, і ще к тому злая,
Все свариться, все ворчить, против діда не мовчить.

Став дід річ їй говорить, став бабу дражнити,
І способу добирав, як бабу побити.

Ціловав, миловав і по щоках ляскав,
І сам дідок утомився, поки бабу вкоськав.

Ціловав, миловав, побив бабу да й прогнав;
– Оце тобі, вража бабо, щоб ти знала мій нрав.

Куди ж тебе повести, чи в хату, чи в сіни?
Поведу тебе в свинишник, щоб свині із’їли!

Баба бачить, що біда, та стала проситься:
– Мій сивий голубоньку, за що ж нам биться?

Дід од серця одійшов да й до баби прийшов:
– Іди, бабо, вмийся, прекрасно вберися.

Надівай ти дорогоє і всякеє білля,
Хочу тебе повести хоч раз на весілля!

Баба сильно ізраділа, стала прибираться,
– Ой думаю, сив голубе, ласки сподіваться!

Прибралася во всі вбори і во всі наряди:
– Тепер мене, сив голубе, куди хоч провади.

Узяв бабу за рученьку, за прекрасну вроду
І, завівши на мостові, да й упхнув у воду.

Бабка сильно закричала: "Рятуй мене, друже!
Нащо мене сюди впхнув? Тут глибоко дуже!"

Став дід річ говорить: "Отту, бабо, кайся!
Тут холодненька водиця, трішки покупайся!"

Ой що баба вирне, то дід кийком двине...
Поти баба булькотала, поки там пропала!

Іде дідок і радіє, і в долоні плеще:
– Ой коли я здоров буду, оженю ся іще!

Коли оглядиться,– аж і зовсім не годиться!
Став сам собі божитися: "Не буду жениться!

Нехай тії женяться, котрі молодії,
Нехай беруть хоч старії, аби не сліпії.

Старенькая бабка добрий борщик варить,
А сліпая да кривая худоби ізбавить!"