Довкола стовбура кружляємо.
Ану, бува, наздоженем?
(Що цього вже не буде – знаємо, проте – живем).
Такий твій сміх мені заливистий,
так він заходився – на плач.
Пробач – за те, що ані вісті
не подаватиму. Пробач.
Ото невитерпу! Недаром
соснова дубиться кора.
– На гору – хочу! – Вниз – і яром!
– І ще побродимо? – Пора!

На віки-вічні, на-не-на...
– "вандеєю не стань, сум’ятнице"
мовчить, притужно-потайна.
І ось наш дім – гніздо лелече
в гойдливих вітах етажів,
і спогад солов’єм щебече
до зозулиних ворожінь.
Той спогад може нам придатися,
коли дійде до реченця.
– Невже – навік? Танцює таця
тікає краска із лиця.
– А дерево – кружляє вихором?
Вогнем весільним пойнялось!
Музик троїстих чути пригри,
таки – збулось!
Тугими колами кружляємо,
усе збиваючись з ноги.
Світ вечоріє. Ми – світаємо,
коли ні сили, ні снаги.